Екзистенційні виміри роману Степана Процюка «Руйнування ляльки»

Юлія Радько

Екзистенційні виміри  роману Степана Процюка

«Руйнування ляльки»

Наприкінці жовтня 2010 року у видавництві «Ярославів вал» вийшла остання частина «психіатричної тетралогії» Степана Процюка — роман «Руйнування ляльки». Це специфічний зразок філософської прози, не роман дій, а роман ідей, в якому вагому роль відіграють публіцистично-есеїстичні елементи. Степан Процюк не завуальовує проблем нашого індивідуального і колективного буття, а розкриває їх як на долоні.

У романі концептуально гостро зведені умоглядні Архе і Лялька [1]. Архе — це пам'ять про першопочатки й елементарні істини, що гарантують особистості людське життя. Лялька — це симулякр, фальшивка, що водить людину манівцями, плекаючи гріх, а відтак — довічну юдоль печалі. Під концептуальним руйнуванням Ляльки треба розуміти передовсім руйнування комплексів — свідоме й болюче. Цей непростий процес є перманентним, позаяк людина, позбавляючись одних комплексів і залежностей, одночасно формулює для себе інші.

Степан Процюк — письменник, який має сміливість показувати найдальші закутки людської душі, найглибші провалля розпачу, заплутані лабіринти життя… Він дивиться туди, куди ми не часто наважуємося зазирнути. І те, що бачить письменник, зовсім не схоже ні на красиві серіали, ні на світ мрій. Кожен із персонажів роману має певні комплекси і проблеми. У одних жах існування і синдром нелюбові набувають патологічних рис, перетворюючись на психози, інші намагаються вирватися із цього «порочного кола» і наблизитися до «Себе істинного», до справжнього життя [1].

Головна проблема роману – безсенсовість людського буття. Описані С.Процюком психічні стани розкривають екзистенцію з різних сторін. Герої цього роману живуть на помежів’ї. Екзистенційний вибір, еруптивна кардіограма людських шукань, самотність людини, її скутість спрутами комплексів – це осердя Процюкових персонажів. Але на тлі інфернального, загуслого гріхом людського існування іноді все ж проростає квітка чистоти, вдягнена у шати любові. На цих контрастах автор формує психоландшафт людського буття, показуючи енергетику гніву та любові [1].

Вагомою складовою авторських рефлексій є генеза комплексів та аналіз мотивів поведінки персонажів. Василеві у дитинстві мати замість машин та конструкторів купувала ляльки. Хлопець бачив у них виключну доброту, адже лялька не може образити. Він спробував налагодити стосунки з актором лялькового театру, але той виявився абсолютною протилежністю до вимріяного образу. Цей контраст став серйозною травмою для хлопчика, спричинив безповоротне замикання в штучно створеному світі, керованому Лялькою. Ляльки стають предметом його замилувань, а людей допускати до себе він боїться. Фактично це дистиляція героєм свого психоемоційного життя, перманентне припікання в собі будь-якого справжнього почуття. Таке ставлення Василя до людей продемонстроване через його стосунки з Тетяною. Герой не затоплює свідомість емоціями, і це імпонує йому найбільше. Лялька не пропонує і не відбирає. Лялька − це забуття, стирання з пам’яті всього, що заважає утримувати емоційний баланс. Лялька поширює в людині абсолютну порожнечу почуттів, яка є симуляцією внутрішньої свободи [1].

Василя Величка у цьому романі виокремлює ще й виняткова мізантропія, яка є похідною від його загостреної емпатії. Ця риса притаманна багатьом Процюковим персонажам, які при першому ж контакті з дійсністю замикаються. Василя Величка купила провладна політична сила, що протидіє майдану. Він отримує за свої статті величезні гонорари, які дають йому ілюзію свободу, а насправді залежність. Майдан чужий йому, він не співчуває цим людям. Окремі його фрази приголомшують відвертістю і цинізмом, але пещений син колишнього партократа думати по-іншому не може в принципі.

Романи письменника дають перспективу для осмислення сучасних суспільних процесів. Хабарництво, заздрість та інші соціальні пороки отримують візуалізацію, формуючи образ душі сучасника: «Якби можна було побачити, який вигляд мають душі багатьох респектабельних і пихатих тіл, оточених хабарницькою розкішшю! Яка диспропорція нам відкрилася б! Адже душа нічого не забуває. Її ошпарює ґвалтування совісті. І тому без ліку душ при відносно привабливому тілі мають таку огидну зовнішність, що нею можна налякати навіть дорослих» [2, 21].

Соціальне наснаження в романі «Руйнування ляльки» проговорюється насамперед через образ Анни (матері-одиначки), яка підпрацьовує в елітних будинках нянею. Це один із найскладніших, найдокладніше виписаних персонажів у романі. Залишаючи двійко маленьких дітей, Анна йде бавити чужого розбещеного хлопця, який плює їй в обличчя. Крім того у романі вражають картини життя алкоголічних німих сусідів Анни.    

Діагнози суспільних загострень у романі Степана Процюка набувають своєрідних пророчих тонів: «Ожиріли наші серця, заслабли наші шлунки. А масова тахікардія, як і розростання вітчизняних шлунків, як відомо, є хворобою маловиліковною… Їжі, багато їжі! Нам не треба Оксфордів та Гарвардів, нам до сраки культура, творена кількома сотнями голодних вар’ятів» [2, 140]. Це не констатація, а голос пам’яті (Архе), яка має стимулювати опір, що надавав би людському існуванню справжніх сенсів. Є у романі і злегка завуальовані згадки про «рудого президента», а також про народ на майдані під час Помаранчевої революції.

Однією з прикмет роману «Руйнування ляльки» є інтертекстуальність, наприклад: «Ей, народе мій, помучений, підбитий!» [2, 155]. У цьому фрагменті є ремінісценція з прологу до поеми І.Франка «Мойсей».

У романі Степана Процюка є чимало цікавих філософських сентенцій, екзистенційно забарвлених міркувань, наприклад: «Однією із найважчих тортур є відмирання любові. Ти ніколи не знатимеш, звідки і чому приходить той, що забирає кохання» [2, 135]. «Зруйнуй свою внутрішню Ляльку – і станеш вільним» [2, 137]. «Пожалівши тебе, безкоштовно дарую п’ять правил зразкового міщанина: 1. Заробляй гроші, дурню! 2. Заведи приватного лікаря, бо нормальне травлення важливіше від світової революції. 3. Не переймайся ніким і нічим. Навіть близькими людьми. Насправді близькості не існує. 4. Нікого не цікавить твоя доля, крім тебе. Завжди пам’ятай про це. 5. Намагайся бути завжди спокійним. Довше проживеш і будеш гарним роботодавцем для свого рідного (ось де справжня близькість!) унітазу» [2, 253].

На противагу до цього, окремі фрагменти викликають внутрішній спротив своїм натуралізмом, наприклад: «Візьму тебе зараз за зябра, запхну пальця у твою скарбницю, кров – це любов, а твоя менстра – як томатний сік, пройшла любов, пов'яли помідори, і, якщо це правда, розмажу твоє личко менструальною кров’ю, зачервоню своїм оскверненим вказівним пальцем твій язик – щось він підозріло блідий, ковтай свої виділення, чи то пак секреції, нажирайся ними, щоб не зголодніла; …» [2, 144]. «На унітазі не треба поспішати і можна хвилево відчути себе дитиною» [2, 109]. Це стосується і використання нецензурної лексики: сука, «Тобі буде хуйово, Іване» [2, 147],  «…трахнути свій власний страх…» [2, 147] і т.п.

Роман «Руйнування ляльки» мені сподобався, не зважаючи на складність сприйняття. Це не той твір, що піддається прочитанню та осмисленню за «одну ніч». Якщо читати його поверхнево – не отримаєш жодного розуміння чи усвідомлення того, про що йдеться. Можна перечитувати деякі рядки по кілька разів, але й це не ефективно. Краще читати по 5-10 сторінок увечері, а потім міркувати над прочитаним та аналізувати ситуацію, прокручувати її в голові. Завдяки цьому вдається уловити ту нитку подій, що так майстерно приховав пан Степан. Він справді майстер психологічного роману!

Якщо у вас виникне бажання прочитати цей роман, спочатку сім разів подумайте, чи готові ви до постійного напруження мізків. Чи може, краще взяти щось на зразок «Сладкой плєнніци». А коли все точно вирішили – тоді вже беріться за твори Степана Процюка.

Література:

1.  Громенко С. Чому Степан Процюк не пише детективи / С.Громенко. – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2010/12/14/102237.html.

2. Процюк С. Руйнування ляльки / С. Процюк. – К.: Ярославів Вал, 2010. – 278 с.